Історія садиби

Тропін Олександр

Тропін Олександр Степанович – у спадок отримав 611 десятин біля села Кир’яківка. Він – представник відомої в Херсоні родини Тропіних – купців, меценатів, релігійних ревнителів-розкольників. Саме представники бічної гілки цієї родини побудували й утримували своїм коштом в Херсоні лікарню-Тропінку, що функціонує й досі. Олександр закінчив юридичний факультет Московського університету. Мав чин титулярного радника, що дорівнював штабс-капітану в армії (нині капітан). До 1909 року включно був членом Земської Управи Херсонського повіту. У травні 1909 року його разом з братом Іваном було обрано на річний термін гласним Міської Думи. Відомо, що в Думі він був членом підготовчої юридичної комісії. У 1909 році був присутній на 16-ти засіданнях комісії із 30-ти. Пропрацював в міському самоуправлінні до 1914 року. Потім був мировим суддею п’ятої дільниці Херсонського повіту. Територія дільниці охоплювала Новобузьку та Миколаївську волості. Камера (контора) дільниці знаходилась у власному маєтку Олександрівці (колишня Кір’яківка) Новобузької волості, тобто саме на території садиби. Відомо, що в нього було двоє дітей – донька Ірина 1905 року народження та син Кирило 1909 року, що народила йому дружина Софія Семенівна, дівоче призвище Юріцина. Землі Юріциних розташовані зовсім неподалік, на річці Вісунь. У Херсоні мешкав на вулиці Преображенській у будинку Грабенко.

На новому місці
На початку ХХ століття, одержавши у спадщину землю, Олександр вибирає мальовничу місцину на лівому березі Інгулу, де пологий схил переходить у рівну терасу, що тягнеться вздовж берега річки. Чорнозем тераси та навколишніх ланів перемежовується з виходами глинистої землі, виходами на поверхню піску. І виходи каменю – як вапняку, так і граніту. Бери і будуйся. І він, спираючись на чималі статки, закладає справжній маєток, з панською садибою, службами, садом-парком, левадою, житлом для чисельної обслуги.

Що ж являла собою садиба в ті часи?
Садиба. До складу садиби за повідомленнями з декількох джерел входили, крім головної будівлі, ряд споруд, будинків та об’єктів садово-паркового характеру. Так, біля будинку з льодником було прибудоване дерев’яне приміщення на три родини хатньої обслуги, так звані «вулики».

На південь від погребу, буквою «П» був комплекс будівель, що в 30-60-ті роки використовувався як стайні для фондового поголів’я коней. Напевне, така спеціалізація цього комплексу була і в господаря. Між будівлями був манеж для виїздки коней. На захід від сучасних руїн знаходилась «П» подібна в плані дерев’яна будівля, що використовувалась у 30-40-ві роки як гуртожиток. За часів Тропіних тут була казарма для сезонних робітників. На південь від будинку знаходилась кузня.

Опис будинку
Опис складено на основі розповідей старожилів Овчарюк Христини та Дайнеко Людмили. Будинок, як бачимо, розташований на похилому спуску до берега річки, фасадом на південь. Стіни знадвору були оштукатурені, пофарбовані вохряною фарбою. Навколо вікон була ліпнина, виокремлена білою фарбою. Дах був покритий залізною бляхою, фарбованою червоним кольором. Вікна відкривалися надвір, були вертикально витягнуті, рами без розкладки, з середини закривались дерев’яними ставнями. Двері, як і перегородка тамбура, мали розкладку 5*2 скла з подвійною вертикальною філенкою в нижній частині. Перегородка складалась з 4 частин: 2 крайні нерухомі, в середині двостулкові двері. Скляне напівкругле вікно над входом мало хрестоподібну розкладку.

Характерні накладки на рештках двірних косяків свідчать, що їх було виготовлено в майстернях Херсона або Миколаєва. При демонстрації фото «Тропінки» Л. Дайнеко підтверджує, що вікна були «саме такими».

Всі внутрішні двері були дуже високими, «під стелю». Двері були глухими, подвійними, по 4 парні філенки на кожній стулці. В центрі була вітальня, праворуч стіна була глухою. Відокремленість будинку за нею, окремий вхід, інша конфігурація вікон дає підставу вважати, що тут була або господарська частина, або «присутственное место». Тобто саме тут могла знаходитись та сама «Судова камера» 5-ої дільниці, де відправляв правосуддя О.С.Тропін.

Стелі панської частини були прикрашені ліпниною, основним елементом якої були бутони троянд. На підлозі був паркет. Над входом в будинок в процесі ремонту залишено фрагмент збережено фрагмент первісної стелі з ліпниною.

Господарча будівля з льодником. Будівля поділена на три частини. Щодо їх призначення є розбіжності. Одні стверджують, що це був будинок для робітників. Інші (Дайнеко, Овчарюк) кажуть, що робітникі жили в дерев’яній прибудові (в народі зберіглась назва «вулики»), а дане приміщення було для заготівлі та зберігання продуктів.

Сто років тому, не кажучи про більш давні часи, зберігання продуктів, особливо м’ясних, рибних, молока в теплу пору року являло собою досить складне завдання. За переказами старожилів він використовувався для збереження продуктів у теплу пору року. Його глибина приблизно 5 метрів. Обмурований він камнем-дикарем, зібраним на узбережжі Інгулу. На рівні поверхні підлоги в стіни під час будівництва були закладені балки дерев’яного перекриття. Господарська будівля знаходиться вище по схилу берега, навіть порівняно з панським маєтком. Такі споруди облаштовувалися на узвишшях, бажано з піщаним ґрунтом. За розповідями Шияновської Пелагеї Максимівни, чиї родичі колись працювали тут, посередині підвалу була квадратна в плані споруда приблизно півтора на півтора метри, заввишки чотири метри, викладена тим же диким камнем з отворами (для виходу холоду) та широкими отворами понизу для відведення талої води. Саме в ньому розміщувалися глиби льоду, що завантажувалися в льох через ляду. Лід заготовляли взимку, але найчастіше ранньою весною, під час повені, коли прибула вода підіймала скреслий лід на берег і його легше було доправляти до льодника. Піскувата підлога сприяла швидкому відведенню води. Дощана підлога (нещільна) дозволяла більш комфортно почуватися тим, хто заходив до приміщення, та й покращувала умови зберігання продуктів. З цією метою по периметру зовнішніх стін були облаштовані полиці в декілька ярусів, на яких розташовувалися посуд з молоком та кошики з м’ясом, молочними продуктами. В самому зрубі з льодом зберігалися декілька глиняних глеків для харчового льоду (для напоїв, морозива тощо). Дерев’яне перекриття було для теплоізоляції накрите очеретяними матами приблизно 25-30 см завтовшки. В ніші стінки була розташована ікона. Приміщення над льохом слугувало для зберігання реманенту, який посилював теплоізолюючі властивості (двірські віники, курай (що слугував для чищення взуття)). Ляда була дуже щільно припасована. Верхнє приміщення в ті часи було без вікон.

Заготовка різносолів
На основі спогадів старожительки Шияновської Пелагеї. В господарському приміщенні в протилежному кінці від льодника було приміщення для заготовки овочів на зиму. З розповідей Овчарюк нам відомо, що в економії була чимала левада на береговій терасі. Вирощували там огірки, помідори, капусту, перець, квасолю, моркву, редиску. Раніш за все заготовляли огірки.

Для посолу використовували дерев’яну тару – так звані кадки, вони були з дуба. Кадка – це діжка, але не з опуклими, а конусними стінками, без верхнього дна. Кадки брали на 100–150 літрів. Перед використанням їх замочували у воді для того, щоб дерево набрякло, ущільнилось і не пропускало воду. Після цього їх обдавали окропом з додаванням запашних трав, щоб не було стороннього запаху. Опісля дно застилали листям хрону. Огірки брали крупні, викладали їх навстоячки, щільно притуляючи один до одного. Кожен ряд перекладали також листям хрону. Коли докладали до верхнього краю діжки (часто цю роботу виконували дівчатка), накривали нещільною матерією, і крізь неї заливали розсіл. Розсіл готовили на дворі у великих казанах. Воду брали джерельну, а не з річки, щоб огірки виходили хрусткими. Сіль додавали з таким розрахунком, щоб куряче яйце виглядало з води «на 5 копійок». Готовили 4-5 таких діжки, бо заготовляли не тільки на панів, а й на найманих робітників. Діжки залишали в приміщенні на 3-4 тижні для просолювання, а потім опускали в погріб. Поверх огірків настилали полотно, клали дощечки і невеликий гніт, щоб огірки не контактували з повітрям.

У серпні наставала черга помідорів. До помідорів часто додавали шматочки дрібно порізаного кореня хрону, його листя, часник, моркву (подрібнену), кріп, листя вишні, смородини, цибулю, невеликі, але стиглі яблука. Розчин для засолу був такий самий, як і для огірків. В діжці біля дна робили отвір, що закривався чопом. Що два дні розчин з отвору зливали й виливали його зверху, забезпечуючи кругообіг. Через місяць готові помідори зносили вниз, на зберігання. Готовили їх також чимало.
Наприкінці жовтня, після перших приморозків, зрізали пізню капусту. Капусту шинкували двома способами. Перший, простіший, полягав у тому, що качани клали у низький широкий ящик і зверху сікли січкарнею – г-подібною лопатою з довгим держаком, другий, коли капусту шинкували шатківницею. В останньому випадку вона виходила ошатнішою, таку заготовляли до панського столу. Капусту засипали до діжки, пересипаючи її дрібно нашинкованою морквою, яблуками, сіллю. Дебелі тітки ущільнювали капусту кулаками. Зверху накривали матерією, клали дошки і гніт. Через місяць готову капусту також заносили до холодного підвалу на зберігання. Капусти заготовляли найбільше.

Молочарня
Посередині господарського приміщення була кімната, де переробляли молоко. Звичайно, тут переважно працювали жінки. За згадками Шияновської, що дійшли до нас в переказах Л.В. Дайнеко, переробка молока провадилась різними засобами. Молоко було різне, оскільки в маєтку тримали, в невеликій кількості і корів, і кіз, і навіть овець. Останнє, мабуть було даниною сімейним традиціям, адже, перший з Тропіних, що потрапив до Херсона, збагатів саме на вівчарстві. І хоча головною метою розведення овець була вовна та м’ясо, все ж таки молоко теж використовувалось. А ось поголів’я корів в основному використовувалось в м’ясо-молочному напрямку, тобто молоко не було основним товаром маєтку. Щоосені невеликий гурт дволітніх бичків та овець гнали на ринки Херсона, Миколаєва або Одеси, залежно від кон’юнктури.

Двічі на день, вранці й ввечері надоєне молоко приносили до приміщення. Тут його проціджували і за сімейними рецептами заносили до льоху на 12 годин (крім того, що використовували цільним). Звідтіля виносили попередню, вже охолоджену порцію і нагрівали до температури тіла. Наставав час сепарування молока. Сепаратор був більш за все німецький, «з не нашими буквами» у спогадах, за раз можна залити відро молока. Пара хлопців по черзі крутили ручку під наглядом дорослих. Обрат йшов на випоювання тваринам або для виготовлення нежирного сиру до столу робітникам. Вершки йшли до панського столу. Найбільше цінувалися вершки з весняного та літнього молока (з паші). Вершки нагрівали до температури 85 градусів і охолоджували добу у льосі. Така операція називається пастеризуванням. Наступного дня вершки заливали у дерев’яну маслянку – діжку з лопатями всередині, і знову ж таки хлопці по черзі крутили вісь («маслали»). За годину вершкове масло відокремлювалось від пахти, жінки витягували його і формували, видаляючи зайву вологу (постукували по ньому пласкими дерев’яними ложками, видаляючи пахту (сколотину). Її вимочували чистою ганчіркою. Готове масло складали в плетені кошики і відносили до льодника. Коли збиралася достатня кількість, відправляли родичам до міста або на продаж. До великих свят в печі готовили ряжанку.

Сир виготовляли так. Обрат нагрівали, і коли він виділяв білок, відкидали на матерію, підвішували щоб стік, з тією ж метою клали зверху гніт (шматок граніту). Готовий сир відносили до льоху. З овечого молока раз на тиждень виготовляли бринзу. Зібране за декілька днів молоко нагрівали. Потім в казан опускали сичуг (шлунок молочного ягняти). Через певний час сичуг витягували, мили і підвішували на просушку для наступного разу. Сирну масу також відкидали на матерію, потім клали під гніт. За добу витягували, нарізали на шматки, клали в дерев’яну діжку з розсолом «на яйце» – так само, як і для овочів. Готову бринзу зберігали в погребі, подавали до панського столу, інколи найманим робітникам.

Парк. До парку входило декілька рядів дерев, зорієнтованих за віссю Південь – Північ. Одні говорять про 4 ряди тополь (Овчарюк) інші про три (Дайнеко). Окрім цього, Дайнеко Лілія говорить про сосни та ялини. Вона ще розповідає про яблуні з дуже великими плодами червоного кольору. Мова, найбільш вірогідніше, йде про сорт Алма-Атинський апорт, плоди якого сягали в лініях початку ХХ століття до 1 кг. Також росли персики та абрикоси. Згадуються бруковані стежки, обабіч засаджені трояндами.

Далі на північ знаходився круглий в плані ставок з бетонованими берегами, лавами по колу і висадженими по колу деревами (за аналогією з петергофським «кругом білих берез»?). Нижче першою річковою терасою тягнувся фруктовий сад і левада аж до балки Розбитої. Зі слів Юрія Перести (а той посилається на Овчарюк) весь сад був огороджений цегляною огорожею, але мова скоріш за все йде про самий парк. З його ж слів садиба одного з Тропіних знаходилась в вершині балки Трьохджерельної (де зона відпочинку біля повороту на Щорсове, тільки вище). Ще одна була на території щебзаводу, не збереглась. Там у 20-30-ті роки була агрошкола. Мармурові (або гранітні) приступки збереглись до нашого часу.

Знахідка горничної Дуні
За розповідями краєзнавця Чорної Галини Петрівни в Софіївці проживала молода дівчина на ім’я Дуня, що працювала служницею у будинку Тропіних. Одного разу, коли господарі були у від’їзді, під час прибирання Дуня відчула під скатертиною якісь папери. Потай вона забрала їх, і понесла додому, щоб хтось прочитав їх (вона була неписьменною). Ось приблизний зміст листа, що дійшов до нас за переказами: «Папаша! Времена настают сейчас трудные. Чернь ведет себя очень активно! Не жалейте продуктов для пропитания работников, рассчитывайтесь с ними по справедливости: могут и петуха красного пустить! (мається на увазі підпал). И, самое главное, начинайте продавать всё, что можно: сельскохозяйственные орудия, скот, подводы. Деньги держите в тайне, но под рукой, на всякий случай. А то настанет время, придут и отберут всё даром». Тут треба сказати, що автор листа, за переказами, служив військовим у Петрограді, ледь не в самому царському палаці в гвардії. І дійсно після цього господарі, як і їхні брати, почали спродувати своє майно, збіжжя, а в кінці 1916 року виїхали з маєтку. (???)

Громадянська війна та еміграція.
Подальша доля Олександра Тропіна. 1918 року з Румунії на Дон пересувалась перша добровольча дивізія на чолі з генералом Дроздовським. Згідно записів з його щоденника він дійсно проїздив через Софіївку, зупинявся в Новому Бузі. І хоч він і не згадує про Тропіних, але напевне вони, як і більшість представників їхнього соціального прошарку примкнули до білого руху (Дуріліни, Булацелі тощо). Якою була доля О.С.Тропіна в громадянську війну ще слід вивчити, але кінець кінців він опиняється в Югославії, як і значна кількість білоемігрантів. В Югославії О. Тропін, напевне, зробив достатній внесок перед державою – працював за фахом, суддею. Він працював у Боснії, потім вже після війни працював до пенсії у Белграді. Під час окупації Югославії німцями брав участь у пасивному спротиву німцям, хоча деякі його колеги-білоемігранти і співробітничали з окупантами. На схилі років був державним пенсіонером. Помер 16 травня 1056 року. Похований у м. Белград.

Згідно з даними, що є в розпорядженні РЛП «Приінгульський», виходить, що мала місце розрізнена еміграція, коли члени родини загубили одне одного або не хотіли підтримувати зв’язки, оскільки дослідники в Сербії нічого про дружину Тропіна не знають. І дійсно, дружина в 60-х роках проживала у США разом з дочкою Іриною, що вийшла заміж за нащадка білоемігранта Ростислава Васильєва. Мати померла та похована на кладовищі Новодівєєво, що під Нью-Йорком 1976 року. Там же похована й Ірина 2002 року.

У нього був син Кирило Олександрович Тропі (01.03.1912, м. Херсон – 31.05.1999, м. Белград). У 1931 році він закінчив Першу російсько-сербську чоловічу гімназію у м. Белград, 1937 року – електро-механічне відділення технічного факультету Белградського університету. 1941 року в Белграді обружився на сербці на ім’я Даніца, дівоче прізвище Петрович.
Під час війни німці намагалися переманити Кирила на свій бік, але він відмовився, за що разом з дружиною був відправлений на примусові роботи в Німеччину. Там молода родина брала участь в підпільному русі. Після війни займався науковою та викладацькою діяльністю. В 1960-ті роки сім’я проживала у м. Белград. Кирило похований в могилу батька.

Генчевим В.В. встановлено зв’язок з дочкою К.О. Тропіна, правнучкою Олександра Степановича Тропіна Христиною Тропін. Вона надала деякі документи та повідомлення про долю родини в Сербії. За її словами, Кирило Тропін загинув у м. Белград 1998 року під час бомбардування. Тоді ж було знищено увесь сімейний архів.

© Текст Валентин Генчев.
Використання матеріалу лише за згодою автора, посилання на цей сайт є обов’язковим.